Четверг, 19.10.2017, 18:27
Кафедра русской филологии и перевода МГУ
Приветствую Вас, Гость | RSS
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск по сайту · RSS ]
Страница 1 из 11
Архив - только для чтения
Форум » Интернет-конференция "Актуальные проблемы славистики 2012" » Секция 4. Методы, направления, школы в славянских литературах. » ЧАСОПРОСТОРОВИЙ ВИМІР РОМАНУ Б. БОЙЧУКА ... (Коновалова Марія Михайлівна)
ЧАСОПРОСТОРОВИЙ ВИМІР РОМАНУ Б. БОЙЧУКА ...
AdminДата: Суббота, 10.03.2012, 22:54 | Сообщение # 1
Админ
Группа: Администраторы
Сообщений: 167
Репутация: 103
Статус: Offline
Коновалова Марія Михайлівна,
доцент кафедри української філології Маріупольського державного університету (Україна)


ЧАСОПРОСТОРОВИЙ ВИМІР РОМАНУ Б. БОЙЧУКА
«НАД САКРАЛЬНИМ ОЗЕРОМ»


Думку про «друге народження» Нью-Йоркської групи в дев’яностих роках Б. Бойчук обґрунтовує у книзі «Спомини в біографії» у розділі з промовистою назвою «Ще одне народження – в іншому часі й іншому просторі». «Постання української держави надихнуло нас новими візіями, влило в жили нашого духа бурхливої крові, - і ми ступили у вир подій, який кидав нас у різні боки й на різні континенти: творчі й географічні» [2, с. 163]. Через два роки після написання спогадів автор завершує роман «Над сакральним озером», у якому можливість «другого народження» отримують його герої в іншому часі та просторі на іншому континенті.
Роман складається з трьох частин і репрезентує дві часопросторові площини. Перша й третя становлять своєрідне обрамлення: вони позиціонують площину реального художнього виміру. У такий спосіб твориться своєрідна рамка для наративу-спогаду, запропонованого автором у другій частині твору. Це інший часопростір, світ давно минулої ацтецької цивілізації, площина позареального художнього виміру.
Герої роману ніби перебувають у двох різних часопросторових площинах з різними системами відліку подій, живуть за законами їх цивілізацій. Оскільки одне фізичне перебування героїв на землі (теперішня реальна часопросторова площина) не дає повної характеристики їхньої сутності, автор дає можливість персонажам і реципієнтові повернутися до минулого, що розгортається в іншому часі і просторі. Повнота у питанні сприймання світу дається якраз зміною точки зору й пункту спостереження, тобто неповною причетністю до того, що між людьми відбувається, відстороненістю, зовнізнаходжуваністю, в якомусь сенсі – маргінальністю щодо певної системи вартостей.
Час у художньому творі – це своєрідна модель сприйняття світу, що тяжіє до філософічності і породжує інтерпретаційне поле супозицій, сентенцій, експлікацій і детермінацій на художньо-інтуїтивному рівні, позиціонуючи образи, що розгортаються в ритмотемпоральний код дешифрування людського досвіду в розрізі минулого, сучасного та майбутнього. Він є своєрідним простором розгортання епічної дії. Час як категорія лінійна в романі перетворюється на «час внутрішній», на категорію відчуття, пізнання й звільнення. «Перетасування» часу проявляється на інтуїтивному рівні через творчість головного героя, через його сни і марення. За допомогою асоціацій, пізнаваних деталей він долає «невідомий коридор» пам’яті і намагається повернутися в інший вимір буттєтривання, який не дає йому спокою, тривожить і рве його душу:
Я рвав на шматочки
пам'ять,
розгортав її
загуслу темряву
і пробував
вилізти
на поверхню [1, с. 77 ].

Глибина вражень і переживань від побаченого, почутого і відчутого в іншому часопросторовому вимірі провокує невпевненість героя, посилює сум’яття в його свідомості, розхитує його спокій: «… в глибині моєї свідомості нуртували бурхливі припливи й відпливи років і подій, які билися об мою пам'ять і розмивали її. Я то виринав, то западався в глушину часу, але не міг збагнути його змісту» [1, с. 39].
Текстовий вимір розгортання давно минулого моделюється також через наративну систему. Використовуючи специфічний принцип художнього зображення, автор діалогізує твір, наділяючи повноцінним голосом не лише головного героя, але й героїню Світанну. Її наратив набуває функцій лейтмотиву, а отже, й більшої сугестивності, що й репрезентує собою текст у тексті. Наратив героїні – це той відрізок сюжетного часу, який вона відтворює у пам’яті. Представлений нею сюжетний час включає в себе зворотний потік і напрям часу, варіант зміщення часових площин. Це пояснюється тим, що дієгезис наративу-спогаду зображено з точки зору «ретроспективного оповідача», тому логіка сюжетно-композиційного розвитку підкорена законам суб’єктивного, особистісного сприймання світу. Наповненість часової структури досягається історією Світанни про життя майя і ацтеків. У рамках спогаду окреслюються в просторі лінії, де відбуваються події: ліс, озеро, піраміда, дівочий монастир, що несуть в собі прикмети їх культурного, побутового і соціального життя, характеризують колорит язичницької епохи, спосіб життя соціуму, його соціальних груп. Наратив Світанни імплікує образ хоч і великого, але обмеженого і замкнутого простору, оскільки вихід із нього пролягає через смерть, період «небуття» і осмислення людського життєпризначення в іншому часопросторі.
Відтворений у пам'яті героїні відрізок її життя з минулого відкриває глибини позареального для героя й реципієнта, це те, приховане в реальному житті, його інший бік, що здатний звільнити людину, її відчуття й межує з містицизмом.
Змінюючи оптичний кут бачення в епічному вимірі часу, автор не позиціонує історичні події чи історичні паралелі. Реконструкція часу, відтворення його колишнього виміру у вимірі теперішньому відбувається для того, щоб дати волю відчуттям персонажа та реципієнта, їх інтуїції, дати можливість осмислити себе як самоцінність у вимірах вічності, відчути потребу самоствердження й заперечення своєї проминальності.
Своєрідну форму часу, «затриману» в камені, символізують ацтецька піраміда, сходами якої «бігли з життя до небуття люди», вибагливі будівлі майя. Перемикачами часу, здатними переводити в категорію минулого, виступають також різьблені фігури на стінах монастиря, створена галерея скульптур перед палацом, малюнки куртизанки Ксокс тощо. Зображення у романі дівочого монастиря, окремих скульптур, що збереглися, малюнків сільськогосподарських угідь, географічних карт, фотографій, відбитків ніг, що простежуються крізь увесь твір, стають маркерами смислових акцентів, отже, величиною семантичною, а не декорацією до роману.
Часові дистанції «пригадування» чи наближення минулого, «підтягування» його до горизонту теперішності, що, власне, й мають за точку відліку час теперішній, і творять ритмізовану фактуру прозопису, коли цілість тексту ритмізується пригадуванням подій, проживанням минулих подій у теперішності, від чого вони здаються віддаленішими. Власне, за цим принципом й організовано художній простір роману, побудованого за внутрішньою, а не зовнішньою хронологією. Дорога «додому», в минуле – це та хронологічна канва, на якій постають спогади, пригадування минулих подій, а радше пережиття минулого життя. «Нанизування» цих пережитих, забарвлених індивідуальними відчуттями, митей на нитку буття, зануреного у вічність, і стає розгортанням авторської самосвідомості, що оприявлює себе через слово.
Символ безконечності, пізнання світу й символ вічного повернення до своїх витоків символізує просторова детермінанта дороги. Це рух, пошук істини й самого себе. Вона осмислюється письменником як ознака людської екзистенції, покликаної до невпинного просування вперед, через спротив обставинам, до вибору власної сутності, що прагне самоствердження та ідентифікації себе в загальнолюдському континуумі. Щоб усвідомити себе як індивідуума, знайти «свій дім», герой переходить з одного реального буття в інше – позареальне (повертається у давно минулий час, приблизно, на тисячу років) та долає певний шлях у просторі (подорожує до Мексики, на півострів Юкатан). Реальний час «перетасовується» на давно минулий, на історію пам'яті. Цей зсув у часопросторі починає самостійно керувати собою. Він набуває реальності, заселяє життям площини перетину часопростору. Такий постмодерністський прийом «реконструкції» руйнує впевненість у тому, що текст має єдине й фіксоване значення.
«Взаємини людини / етносу з простором – це передусім взаємини упорядкування-членування-розбудовування-розміщення себе і своїх речей у просторі» [5, с. 15)]. Такі просторово-індивідуумні взаємини надають цьому процесові структуралізації простору, певної впорядкованості й завершеності, що витворює у людській свідомості своєрідний суб’єктивний «образ простору».
Прозопростір Б. Бойчука як художній світ організовано за принципом універсальної картини світу, макрокосму, де небо – світ богів, земля – реальний світ людей, підземний світ – світ темних демонічних сил. Земля і небо в язичницькій культурі творять не гармонію, а бінарну опозицію. Людське побутування на землі – це нездійсненні надії, розчарування від неможливості реалізації творчих потенцій, воно підпорядковане несправедливим богам, які вимагають жертвоприношень (спалень на вогні чи потоплень дівчат). Автор вказує на трагічну суперечність між потенційними можливостями й прагненнями людини, яка прийшла в цей світ творити свою долю, і об’єктивними реаліями цього світу.
Світ темних демонічних сил у прозописі письменника позиціонує стихія води, що «належить до світу існування, який стоїть нижче від людського життя, тобто до стану хаосу або розчинення» [5, с. 17]. Вода виступає символом як руху, життя, його плину (першопочатку, народження), так і смерті (зникнення, розчинення). З води виходить на берег гола жінка на початку твору, у воді сакрального озера іншого часопростору топлять найкрасивіших дівчат з дівочого монастиря, приносячи їх в жертву богові дощу Чакові.
Ритмізація художнього часопростору роману відбувається за допомогою циклізації. Циклічність світобуття й життєтривання передається циклічними ритмами природи. Художня тканина твору структурована сезонними ритмами, в основі яких лежить опозиція, – літо / зима, весна / осінь, світанок / вечір. Зокрема, зима в романі – це не тільки час відпочинку й очікування тепла (героїня – мексиканка за походженням і холодна зима для неї незвичний стан), це й затишшя в особистих стосунках героїв, натомість літо – активний період життя і подорожей героїв, пошук власної сутності і самоусвідомлення.
Ліс як архетипна константа роману Бойчука також виконує роль знака-організатора його часопростору. Він виступає символом ідеального світу, сили, захищеності життя, що містить у собі семантику гармонізації буття, упорядкування власного простору та надання сенсу його функціонуванню в часі. Для Світанни це місце відпочинку, душевної рівноваги й ностальгійного спогаду.
Основною домінантою існування героя в художньому часопросторі є його дім. Дім – квінтесенція освоєного світу. Суто людський спосіб «буття у світі» змушує створювати «зрозуміле середовище навколо себе, щоб почуватися в безпеці» [4, с. 39]. Дім Зосима – це колиба, «викінчена ззовні і зсередини кедровими дошками» з великим балконом, який «підпирають грубі стовпи» (дерево символізує затишок і тепло). Натомість вілла Світи побудована зі скла і сірого каменю. «Суцільна скляна стіна вдихала відображення дерев і неба» [1, с. 7]. Семантика слова «вілла» вказує на те, що споруда призначена не для постійного проживання, а прозорість і «холодність» будівельного матеріалу акцентує на ймовірну як наявність, так і відсутність такого будинку. Недаремно у кінці твору герой, шукаючи її дім, знаходить лише зруб, на якому не було ніяких ознак, які б говорили, що там коли-небудь стояла будівля.
Отже, герой переживає в «я» особистому «я» вічного, символіка часу та простору набуває при цьому екзистенційних вимірів, що означає очищення, звільнення від хаосу і повсякденності, надання внутрішньої свободи й осмислення себе як самоцінності у вимірах вічності. Подорож по горизонталі і вертикалі – це пошук героя спрямований на трансцендент і самого себе.

Література
1. Бойчук Б. Над сакральним озером: Роман // Б. Бойчук. – К.: Факт, 2006. – 232с.
2. Бойчук Б. Спомини в біографії // Б. Бойчук. – К.: Факт, 2003. – 200 с.
3. Мельник О. Поетика простору: семантика вертикалей та горизонталей у прозі Михайла Яцкова / О. Мельник // Слово і Час. – 2005. – № 7. – С. 48 – 55.
4. Скорина Л. Дім як домінанта семантичного простору в романі У. Самчука «На твердій землі» / Л. Скорина // Слово і Час. – 2005. – № 2. – С. 38 – 43.
5. Тарнашинська Л. Ритм та система символів як засіб організації художнього простору в прозі Бориса Харчука / Л. Тарнашинська // Слово і Час. – 2003. – № 2. – С. 13 – 21.

Резюме
В статье анализируются время как концептуальная модель человеческого восприятия мира и пространство как возможность реального и внереального художественного изображения, которые реализуются через временную триаду и пространственные бинарные оппозиции. Акцентировано, что комбинация временно-пространственных признаков в романе способствует оригинальному решению развития сюжета и композиции, изображению жарактеров героев. Особое внимание уделяется принципам и организации художественного пространства романа, архетипным константам, знакам-организаторам времени и пространства, а также наративной системе их текстуального измерения.
 
Форум » Интернет-конференция "Актуальные проблемы славистики 2012" » Секция 4. Методы, направления, школы в славянских литературах. » ЧАСОПРОСТОРОВИЙ ВИМІР РОМАНУ Б. БОЙЧУКА ... (Коновалова Марія Михайлівна)
Страница 1 из 11
Поиск:

Cегодня на сайте были: Thomasfela, AlbertVaday, Norvansr, Invalidka5, Martinh4o,
Copyright Кафедра русской филологии и перевода © 2009-2017Хостинг от uCoz